Я вигадав механізм у голові, щоб навчитися дозувати емоції. Це допомогло займатися тим, чим зовсім не хочеться.
Я дав голосу в голові ім’я, від цього, мабуть, і почалися всі мої негаразди.
Скільки пропущено повз? Стільки втрачати?
Задушлива спека заважає желе в кістяному шоломі активно “міркувати”. Це навіть не графоманія, це просто маячня.
Чужа пачка сигарет майже закінчилася. Кров із носа вдарила геть несподівано. А німий крик був лише скреготом зубів.
Мені хочеться вчинити слабко й інфантильно — забутися й не розгрібати наслідки. Принаймні тій частині мене, яка завжди вважала себе кращою версією.
Щодня спостерігаю, як люди ковтають те, що зовсім неїстівне. Вони кашляють, давляться й продовжують. Вони вже давно ситі, і в їхніх очах геть нічого не блищить. Але в цих блідих очиськах я знаходжу забагато особистого.
Щоразу ловлю себе на незручній думці — поворушити мізками й нарешті знайти спосіб.
Чергова глибока ніч більше не принесе ідеї чи натхнення. У її планах — чергове удушення.
Уся складність ухвалення рішення.. влучити в кільце віконного отвору.
Усе чесно. З мертвих шматків зшиваються пісні.
Ухвалення рішення. Відкласти. Вирішити. Жити.
На частоті шумливої радіохвилі розкажуть про новий день.
Про нові почуття.
Про нового тебе.