Астигматичні пейзажі в низькій експозиції. Повітря пахне дубом. Чути ліниві звуки пересування скляного посуду.
— Наявність цієї приблуди тут додає мені неабиякої впевненості.. — промовив худорлявий хлопець.
З його погляду було легко визначити, що він добряче п’яний.
— Спадок, — пробурмотів бармен, не відволікаючись.
Йшлося про гладкоствольну двостволку, наче змальовану з напівзнайомих радянських мультфільмів. Вона висіла над барною стійкою рівно між картинами з аматорськими натюрмортами.
У барі було лише четверо людей, окрім персоналу. Двоє друзів, які, судячи з галасливих розмов і характерної матірної мови, одного дня втратили роботу, кохання всього життя й гаманці. Вони вже давно нічого не замовляли, вичікуючи нагоди втекти. У кутку приміщення під клятими картинами сопів зморшкуватий чоловічок поважного віку. Він перекинув у себе дві з половиною склянки пального й покинув світло на користь темряви на найближчі хвилин триста.
І худорлявий, охочий витиснути розмову хоч із когось.
У кожного напевно був свій причинно-наслідковий ланцюжок подій, який привів його сюди.
Світ не чорно-білий і навіть не сірий.
Розмірені звуки перервало ненароком гучне відчинення дверей. До приміщення зайшла особина жіночої статі. Нечисленні погляди облапали дівчину з ніг до голови.
Коричневі чобітки, що намагалися скидатися на ковбойські, чорні легінси, прикриті такою ж чорною шубкою з якогось шалено пухнастого звірка, — усе було вщент вимазане багнюкою. А погляд.. важко скласти якесь враження, глянувши лише раз. Доводиться вдивлятися.
— Ром дамі! Моїм коштом! — порушив заціпеніння худорлявий. Погляди повернулися на початкові позиції, а дама повільно попрямувала до барної стійки.
Повісивши шубку, вона сіла через один стільчик від худорлявого.
— Зви мене Псай. — Худорлявий простягнув руку, чекаючи на рукостискання.
Дівчина лише квапливо ковтнула щойно принесений ром.
— Неможливо жити без почуття провини, правда? — спитала вона кволим голосом.
— Це утопія, — підсумував Псай, прибравши руку.
Дівчина дивилася в нікуди. Серцебиття збилося, руки тремтіли, помаду на губи наклали криво й нашвидкуруч.
— Ти навіщо тут?
— За тим самим, що й ти.
Псай уважно подивився на дівчину. У тіні барної лампи її образ втрачав чіткість. Здавалося, ніби її постать трохи розмазується, як невдало зроблена фотографія. Він примружився, але так і не зміг зрозуміти, що саме з нею не так.
— Ти виглядаєш так, ніби звідкись утекла, — пробурмотів він, відчуваючи, як п’яні веселощі поступаються тривозі.
— Я втекла. — Голос став рівним, але якимось порожнім. — Тільки не туди.
Вона різко підвелася, взявши зі стійки недопиту склянку рому. Глянувши на своє відображення в каламутній рідині, раптом усміхнулася — неприродно, натягнуто.
— А знаєш, що гірше за почуття провини? — сказала вона, не відриваючи погляду від склянки.
— Що? — Псай відчув, як повітря в приміщенні густішає, тисне на груди.
Дівчина підняла погляд. Її очі — безбарвні, порожні, наче два дзеркала — відображали щось, чого тут не могло бути. Картинка в її зіницях тремтіла, як плівка старого кіно: коридори, темрява, силуети людей, спотворених, ніби їх зліпили з воску й кинули у вогонь.
— Знати, що воно — виправдане.
Звук скла, що розлетілося на друзки, змусив Псая здригнутися. Дівчина впустила склянку на підлогу, але не звернула на це уваги. Вона знову сіла, повільно повернувшись до бармена.
— Ти ж теж тут, правда? — спитала вона, звертаючись чи то до бармена, чи то до когось за його спиною.
Псай хотів щось сказати, але не зміг. Голос наче застряг у горлі. Він озирнувся на інших відвідувачів, але двоє друзів за сусіднім столиком зникли. На їхньому місці лишилися тільки два порожні стільці. Чоловік у кутку… а він узагалі був?
— Що за чортівня… — прошепотів Псай, відчуваючи, як кров холоне в жилах.
Дівчина різко повернулася до нього, її обличчя спотворилося: очі потемніли, губи розтягнулися в божевільній посмішці, а шкіра стала блідою, майже білою.
Псай відсахнувся, його стілець заскрипів по підлозі. Повітря в барі стало задушливим, важким, наче весь світ довкола разом видихнув. Дівчина й далі дивилася на нього. Її очі вже не були дзеркальними — тепер вони скидалися на два провалля в порожнечу, звідки пробивалося тьмяне світло.
— Ти ж уже був тут, — тихо промовила вона, наче здалеку. — Ти просто забув.
— Що…? — видихнув Псай, відчуваючи, як думки плутаються, а пам’ять наче розтягується. Він спробував згадати, як опинився в барі, але минуле вислизало, мов вода крізь пальці.
— Ми всі забуваємо, — продовжила вона. Її голос тепер звучав як відлуння, ніби накладаючись сам на себе. — Цього місця не існує. Це… щось, що ми створюємо самі. Щоразу.
Вона підвелася, її рухи стали уривчастими, неприродними, ніби вона рухала не власним тілом. Бармен стояв нерухомо, як лялька, його обличчя застигло в байдужій гримасі. Картини на стінах почали розпливатися, фарби стікали донизу, оголюючи саму чорноту.
— Ти не розумієш, так? — Дівчина ступила ближче, її тінь витягнулася, заливаючи весь простір довкола. — Тебе тут немає, Псай.
Серце закалатало, а в голові спалахнуло болісне усвідомлення. Він намагався згадати… щось важливе. Але спогади приходили не чіткими картинками, а уривками: звуки сирени, крики, кров на руках. Бар зникав, усе довкола сіріло, наче реальність розчинялася в повітрі.
— Це твоя провина, — прошепотіла вона, схиляючись до нього. Її обличчя тепер було розмитим, ніби його обриси навмисно приховували. — Ти прийшов сюди, щоб згадати.
Раптом у його руках опинилася двостволка. Вона була важка й холодна. Псай дивився на зброю, а тоді на дівчину, яка стояла перед ним.
— Я… що я зробив? — Він відчував, як тремтить його голос.
— Усе, що міг, — відповіла вона. — Ти знайшов усіх. І кожного.
І тоді він зрозумів: бар, люди, її порожні очі — усе це було частиною одного кошмару, який він створив сам. Зброя в руках, запах рому, тіні на стінах — усе це було знайоме. Надто знайоме.
Двері бару грюкнули, і все поглинула тиша. Тіні закрили його з усіх боків. В останню мить він почув її голос, холодний і спокійний:
— Тепер ти можеш почати знову. Або забути.
Прокидатися від звичного будильника було огидно. Нудота підступала до горла разом із гострим головним болем. Панував сморід життєдіяльності, а температура в приміщенні була виразно — лютневою.